Рік. СамостІйна УкраЇна

Важко повірити: це реальність чи сон? Кричить душа. Радість без меж: „Ми маємо державу. Ми маємо волю!“

Мене неначе сильний вітер вигнав із самітної кімнати. Це був мій учень з давніх років. Член КПРС. Кричу з радості: „Ми маємо свою Державу!“ Здригнувся чи з ляку, чи з радості. Мовчки пішов від мене. Забігаю в крамницю, всі присутні в моїх обіймах. Потрапив в обійми якийсь незнайомий. „ Ви хто такий?“. Мовчить. Підказують „А Ви що – не знаєте? Він працює в Луганській області партійним секретарем“. Перелякано відповів: „Нет, нет, я сейчас там не работаю“. І тут же вийшов. Мені так радісно стало. Переляканий Рік. СамостІйна УкраЇна. „Нас буде боятись комуністична партія“. На жаль, ми не використали такої чудової нагоди. Допустили їх і до парламенту і до керівних посад. Майже в усіх селах проголошено День Незалежності.Внесено синьо-жовті прапори. А в нас глухо. Я надіюсь, може, відгукнуться бандерівці. „Хлопці, де Ви? – кричу сама до себе – невже Вас не було ніколи?“.

Їду в райцентр у Дрогобич. Звертаюся до керівництва.: „Чому забули за наше село?“. Відповідь: „А хто має за Вас турбуватись?“. Соромно мені стало. Вони мають рацію.. Призначили день святкування. Я почала готуватись до відзначення цього віками вимріяного дня. Готую молодь. Важко знайти пару дівчат Рік. СамостІйна УкраЇна для внесення прапора. Батьки не дозволяють, не вірять у реальність, бояться арештів. Комуністична партія попрацювала тут непогано. Заболіло біля серця, зашуміло в голові. Розум заворушився, змусив боротися. Не здалась! Докладаю всіх зусиль.

Зрозуміла мене молодь, батьки, діди теж. Допомогли мені і сусідні села Кавське, Летня, Опарі під керівництвом священиків. Діждались вимріяного дня. Не спиться. Раненько я біля контори. Тут мають зійтися селяни (церкви в нас немає) і винести прапор. Час біжить, нікого немає. Я переживаю: „Господи, а може не прийдуть?“. За декілька хвилин почувся чудовий спів з боку Кавська, невдовзі з боку Летні, Опарів. Мої односельці пробуджені чудовим співом Рік. СамостІйна УкраЇна. Неначе сполохані пташки, прилетіли радісні, усміхнені.

Священик Дем’яновський зупинився неподалік знищеної німецької кірхи. Сусідні села з прапорами, з хоругвами стали на призначеному місці. Наші дівчатка винесли прапор. Залунав чудовий церковний спів. Священик відправив Богослужіння.

Виступали з промовами священики, районні керівники. Звернулися до людей: „З’єднаймося, безпартійні і партійні в одне нерозривне ціле. Ми діти одного батька. Ми діти однієї Батьківщини, віками поневоленої“. Залунала пісня „Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!“.

Майорить між натовпом синьо-жовтий прапор. Вітерець злегка повіває, неначе чуєш голос живого прапора: „Я з Вами назавжди. Така воля Божа“.

„Бережіть Незалежність. Слава Україні! Слава Героям!“.

Я живу у Незалежній Рік. СамостІйна УкраЇна Україні. Життя є тоді життям, коли його рушійною силою є ідея.Господи! Допоможи знайти вірний шлях до здійснення задуманої ідеї.

За думою дума разом відлітає,

Одна тисне серце,

Друга роздирає,

А третя тихо, тихо плаче.

Бог не бачить.

Скільки вимріяних планів перед нами. Мов минуле в минулому. А пам’ять не вмирає, не дозволяє бути осторонь від сучасного. Немає тих, які боролись за правду. Я просто не знаю, з чого починати.



У голові шумить. Наше село розкрадене до нуля. Директор вивіз техніку, машини, коней немає, свиней порізав. Худоби багато поздихало, сіно продане. Така була чудова пасіка! Пасічника місцевого замінив Рік. СамостІйна УкраЇна людиною, яка жила далеко від села (Скородуб звати). За короткий час не стало пасіки, не стало того, хто нею керував. А де ж поділися наші бджоли? Де вони літають? У бухгалтерії записано : „Поздихали“.

Була швейна майстерня, електричні машинки – немає. Де ж ділись? А музика для молоді – немає. Де ділась? По весіллях грає гурт, найманий директором, гроші заробляє. Сім років пройшло відтоді, як не чуємо звуків цієї музики і її не бачимо.

Не витримала. Заходжу до кабінету директора Волошина: „Віддайте музику!“ Подивився на мене. Крикнув: „Вийди!“ Стою. Вийшов він. Я стою. Розум підказав „Спотворена людина“. Серце пожаліло. Сумно стало – це Рік. СамостІйна УкраЇна ж наша українська дитина. Як його навернути на правильний шлях?“. Він член КПРС.

Виступаю на кожних зборах. Не допомагає. Звертаюся до районних керівників, до п. Петрушака. Де ви, наші вибранці? Подумайте, чи Вашої вини тут немає? Звичайно є. Байдуже дивитесь на руйнівників. Через Вашу халатність підірвали і Вам авторитет. Таке Ваше керівництво дало можливість намножити доморощених мафіозі. Яка шкода таких людей: вони пропащі, вони мертві, гнилі душею. Щаслива та людина, яка заробляє копійку не втративши власної честі. І так, п. Петрушак, за час Вашого керівництва Волошин збагатився, а Ви втратили перед народом довір’я за всі Рік. СамостІйна УкраЇна його заслуги, за працю впродовж семи років. Він мав можливість зробити рівнян жебраками. Подумайте над помилками, які довели до трагічного стану.

Якщо я збоку гляну на себе, можу знайти не тільки слабкі, але навіть смішні свої риси. Чого добиваюсь? Чого мене мучить дійсність, яку я не зможу змінити.

Пройшло пару місяців від того часу, як я почала воювати зі злодійством.

Трагічна хвилина. Пізній вечір. Світло в селі згасло. Я мала намір зайти до сусідки. Тільки стала на поріг, раптом почула сильний удар у голову. Я покотилася на землю. Почула голос: „Суко бандерівська! Попробуй розказати, приб’ю“. І щез у Рік. СамостІйна УкраЇна темряві. Хто це був? Невідомо. Скільки я лежала в сінях, теж не знаю. Біль був жахливий, ледве добралась до ліжка. Декілька днів не показувалася на людях. Обличчя спухло. Люди підозріло дивились на мене і не вірили в мою версію, що ніби впала.

У кожному злі, у кожному горі можна знайти маленьку втіху. Всі мої односельці мовчки дають мені знати, чия це робота надіслана. Мовчать, але я майже чую їхні думки. І теж мовчу. Не впізнала ні статі, ні голосу. Один із комуністів сказав: „Галино, Вас не били ні поляки, ні більшовики, ні німці, а тепер при вашій самостійності“. А я йому Рік. СамостІйна УкраЇна: „Я вдоволена, що мене били. Це сам Господь доказав вам, хто і кого б’є: бандерівці чи бандерівців“. Я пожаліла і ту спустошену невідому людину. Вона наша. Він блудний син України. „Господи! Прошу, прости йому“.

Раптом відгукнулась одна ідея. В душі заговорило: „Припини боротьбу зі злодіями. Ти безсильна. Візьмися за Дім Божий“. Я перелякалася такого відчуття. Такого несподіваного, наполегливого звуку.

Господи! В селі 60 дворів. Люди бідні. Де набрати грошей? Така ідея мені зовсім не підходить. Раптом неначе вголос хтось заговорив: „Хочеш бути щасливою – будеш тоді, як труднощі перебореш“.

От і я взялась за цю роботу. Збираю гроші з Рік. СамостІйна УкраЇна місцевого населення. Зібрала мало. Подалась по сусідніх хатах. Назбирала не мало і не багато. Подаюсь до Дрогобича по установах, заводах. Почали роботу. Люди, неначе бджоли кружляють біля меду. Працюють задармо. Дивишся на них, серце радіє.

Незабаром витратили гроші. Що робити далі, сама себе питаю. Відповіді не знаходжу. Звертаюсь до Всевишнього. „Господи, підкажи, де взяти гроші? Прошу“. Відгуку не чути. Господь мовчить. До кого звертатись? Звертаюсь сама до себе: „Чому я така безсильна? Чому не родилась чоловіком, а кволою жінкою? Я б взяла пістолет, зайшла б до злодія, який обікрав наше село, сказала б, щоб віддавав гроші, бо вб’ю. Силою Рік. СамостІйна УкраЇна б забрала“. У тій хвилині пригадала підпільну організацію ОУН, у нас були такі дівчата, які виконували завдання не гірше, а деякі і краще від хлопців. А я до таких не належала. Відчула свою тупість:

1) У просвітянській роботі зробила мало – Сталін остався рідним батьком.

2) Не домоглась того, щоб поборотись із злодіями. Село обкрадене.

3) А що буде з Божим домом? Не стоїть, а лежить, як людський труп, який ніколи не воскресне. Тут я підтвердила свою тупість: „Я людина без жодного таланту“.

Боже! Чому такий короткий шлях щастя? А чому довгий, безпечний шлях горя? Серце моє вже охололо, воно вже Рік. СамостІйна УкраЇна перестає відчувати добро і зло. Плачу. Почала церкву, а хто закінчить? Минає безсонна, безнадійна ніч.

Ранок. Сонце уже піднялось на горизонт. Пташки защебетали. Село пробудилось із сну. Гріш ціна всім планам, якщо вони лишаються невиконані. Серджуся сама на себе. Стримую крик душі. Боже, як важко жити! Пригадала слова Гюго: „Йдеш важко по житті, неначе по болоті“.

Душа прагне вибратись із того болота. І ось чудо! Сам Господь з’явився. Почула шум машин. Біля зруйнованої кірхи зупинилось німецьке авто.

Вийшли німці. Подивились на свою зруйновану святиню, біля неї гурт наших людей, які неначе замучену людину витягали з багна. І біль, і радість появилась Рік. СамостІйна УкраЇна на їхніх обличчях. Пригорнули мене до себе: „Так, наша кірха, а ваша церква воскресне“.

Дали нам гроші, і ми почали швидко перебудовувати святиню, знищену варварами.

Пройшло три роки. Мов казка, мов чарівний сон, мала горстка людей сотворила чудо – побудувала церкву. Мої односельці! Які Ви багаті душею! Ви вклали стільки праці і своїх заощаджень, не витрачаючи їх на розкоші свого тіла, а з допомогою німців та своїм трудом воскресили святиню.

Церква, неначе квіточка, розцвіла в центрі маленького села. Із того часу розбігаються хмари, велике сонце дивиться на маленьке село з повагою. Сонячне тепло переливається в людські душі, зігріває Рік. СамостІйна УкраЇна теплом оживляючи застиглі серця. Душі, серця з’єднуються з Всевишнім, Ісусом Христом, Матінкою Божою.

Рік

Мої діти перелякались минулого побиття. Вирвали мене з самітного гніздечка. Діточки мої надзвичайно добрі, ласкаві, створили для мене умови. Я починаю почувати себе неначе в таборі. Вони вирвали мене мов дерево з корінням від мого теплого іноді бідного гніздечка. А я почуваю себе жахливо. Живу в ролі маленької дитини.

В селі я не відчувала старості. Там я виборсувалась з туману до сонця оптимізму. Я була впевнена, що населення мене любить. Я впевнена: „Я їм потрібна“. Тут мої ровесники на своїй рідній землі були наймитами, а німець Рік. СамостІйна УкраЇна господар. Діждались радянської злочинної влади, яка виховувала їхню молодь в брехливій історії. Я тут заховалась від каральників. По своїх можливостях стараюсь працювати в ім’я свого поневоленого народу.

А літа летять мов птиці. Моїх ровесників вже немає ні одного в живих (Село маленьке, всього 60 номерів). Учні мої вже стали бабусями, дідусями.

Я В СТРИЮ

Кому я тут потрібна? Тут багато вчителів, свідомих, освічених людей. Тут „Просвіта“, Конгрес Українських Націоналістів. Багато молоді з вищою освітою. Десять днів пролетіло моєї присутності в Стрию, звертаюсь до доньки: „Марусю, я не можу сидіти взаперті. Куди мені оприділитись?“. „Мамо, тобі пора відпочивати. Молодість Рік. СамостІйна УкраЇна відлетіла, а з нею і здоров’я“. „А твій батько молодість віддав в ім’я Батьківщини. А я маю зберігати мою старість, для кого?“

Господи! Чому я постаріла? Чому душа не старіє, а рветься до польоту? Як її зупинити? Вона безсмертна. Вона не зупиниться.

Сонечко показалось із-за хмар. Небагато часу пройшло. Стукіт в двері. З’являється людина усміхнена, загадкова. Робить враження, що знає мене. Я здригнулась. Це агент. Хто наслав? В нашій незалежній Україні ворог не спить.

Сам Господь заставив цю людину до мене прийти. Почула голос з небесних просторів: „Я Гуменюк Роман“. Він привітався і запропонував мені Рік. СамостІйна УкраЇна підписатися на підписному листі кандидата в президенти від Конгресу Українських Націоналістів Біласа.

Після цієї пропозиції моя душа відчула бурхливу молодість. Яка радість! Я живу у вільній Україні. Неначе крила в мене появились і я почала літати по школах. При зустрічі з учнями я забуваю за старість. Використовую свободу слова.

Вперше я опинилась в початковій новій школі № 12. Познайомилась з вчителями: Костяк Степанія, Галина Володимирівна, Білан Надія Василівна, Ірина Василівна. Діти при таких вчителях неначе при рідній мамі. Я цю школу відвідую. Учні мене радо зустрічають.

В такому шкільному гніздечку не замовкають музичні акорди пісні під керівництвом шановної співачки, любимої вчительки Ірини Василівни. Вона Рік. СамостІйна УкраЇна втілює в дитячі серця і душі національний скарб доброти, ніжності.

По своїй можливості відвідую багато шкіл: 4, 8, 6, 7… Не мале вдоволення і радість находжу і в 4 школі. Таких вчителів, як Федько Оксана, Федорович Орися. І тут багато таких, які заслуговують на повагу. При таких усміхнеться і заплакана мати. Згадала я кращих вчителів. На жаль, є такі вчителі, які не заслуговують на пошану. Кожний вчитель повинен бути національно свідомим, горіти гарячою любов’ю до свого народу. З часом вони зрозуміють. Не засуджуймо їх. Хто їх виховував? Злочинна комуністична партія. Прийде час, їх душі і серця запалають гарячою любов’ю Рік. СамостІйна УкраЇна до свого народу, до своєї Батьківщини.

От і ще одна радісна подія. Шановний Роман Гуменюк з’єднав мене з членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН–УПА Романом Панькевичем, який проживав у Львові.

Шановний п. Панькевич з’єднав мене з воїном УПА Дмитро-Грицько-Цяпко, що проживав в Австралії. Знайомство з такою людиною збагатило мене душевно. У віршах автора: „З думками летять у парі як птиці літа“.

Минуле заворушило мою душу. 1941 рік. Створена була Повстанська Армія – ОУН. Її потрібно було нагодувати, одягти власними руками. В такій бідній армії знаходився юнак Дмитро – Цяпко. Він не один, їх було багато. Неначе косою Рік. СамостІйна УкраЇна, скошено цвіт України. Була в нас молодь, здатна на геройство. А зараз її не визнають воюючою стороною.

Автор закликає нас, українців, будувати справжню незалежну Україну, не запродувати її ворогам. Берегти рідну мову, шануймося, бо ми Українці. Вірші воїна УПА Цяпка дійдуть, неначе посів зерна, не тільки до свідомої національної молоді, але й до тих, хто убогий духом, гнилий душею, мертвий, хоч живий. Вони прозріють. З Божою допомогою ці вірші будуть проникати в душу, як ліки від болю, як ковток свіжого повітря. Ці вірші без будь-яких зусиль відгукнуться у їхніх серцях. Появляться наші воїни УПА і захистять нашу Батьківщину Рік. СамостІйна УкраЇна.

14 років пролетіло відтоді, як я опинилась в Стрию. Мої сумніви в краще майбутнє відлетіли від мене далеко-далеко. Я повірила в реальність. Я дожила до щасливої вимріяної хвилини. Я побачила Київ (телевізор). На майдані неначе квітучий сад. Чую: „Нас багато! Нас не подолати! Ющенко! Ющенко!“. Це наша молодь пробудилась віками поневолена. Радісні вигуки.

Я здригнулась. Так, це не сон. Це дійсність. Незчулась як покотились по моєму обличчі сльози радості. Радість і рівночасно плач. Ровесники мої! Ви в небесних просторах не дожили до щасливого дня. Тут же воїни УПА, повстанці ОУН живі і мертві. Мертві сплять могильним сном. А живі наші герої Рік. СамостІйна УкраЇна не всі на рідній землі, за яку стільки крові пролили і здоров’я. Треба було заховатись від комуністичних каральників, щоб зберегти життя. Я впевнена, скучаєте за рідним краєм. Не чуєте чудового співу солов’я. Не пробудить Вас зозулька: Ку-ку, ку-ку! А сонечко на чужині не зігріє Вас так, як в Україні. Верніться в Україну. Ми Вас зустрінемо радісно.

Україна є вільною державою. Господь буде її берегти, щоб не зійшла на манівці. Треба нам сильну увагу приділити нашій жахливій сучасності.

Повір в те, що під керівництвом Ющенка при допомозі Господа ми вдержим нашу Незалежність, незважаючи на те Рік. СамостІйна УкраЇна, що зараз розкрадають, безчестять, глумляться над її красою, культурою погані сини, дочки.

„Тих, хто чинив криваві злочини проти українського народу, живуть свідки тих трагічних часів і розберемося в кабінетних архівах“.

Я на схилі свого життя почуваю себе щасливою, живу в Незалежній Україні і вірю в те, що наша молодь, наш народ вдержить Незалежність. І наша Україна розцвіте в своїй красі, в своєму багатстві.

Слава Україні!

Героям слава!


Василь МАРКОВИЧ


documentazmxjvl.html
documentazmxrft.html
documentazmxyqb.html
documentazmygaj.html
documentazmynkr.html
Документ Рік. СамостІйна УкраЇна